Розрив між якістю освіти у місті та селі постійно зростає впродовж останніх п'яти років

Виступ голови Комітету з питань науки і освіти Верховної Ради України Лілії Гриневич на парламентських слуханнях «Доступність і якість загальної середньої освіти: стан і шляхи поліпшення» 23 жовтня 2013 року.

Шановні учасники парламентських слухань!

У цій залі ми маємо представників, мабуть, всіх соціальних груп, які зацікавлені, справді, у розвитку освіти. Адже тут присутні і освітяни, і громадські активісти, представники батьків, авторитетні вчені, роботодавці, профспілки, урядовці і депутати від усіх політичних сил. І ми зібралися сюди для того, щоб проаналізувати, які результати система освіти повертає суспільству в обмін на сплачені податки громадян і компаній. Зібралися для того, щоб випрацювати кроки для подолання існуючих проблем і сформувати засади нового законодавства у відповідь на ті виклики, які ставить перед системою освіти сучасне суспільство і громадяни у ньому. Ми щойно почули багато інформації про процес, а лише частково про результат, а саме суспільство має право знати, якою є результативність кожної витраченої копійки сплачених податків.

Сьогодні єдиним об’єктивним мірилом навчальних результатів, які можна порівнювати в масштабах країни, є результати зовнішнього незалежного оцінювання (див. таблицю). Як відомо, під час зовнішнього незалежного оцінювання можна отримати від 100 до 200 балів. Сто – це найнижчий, а двісті – найвищий результат. Якщо подивитись, які бали отримують учні міста і села, то спостерігаємо дуже сумну тенденцію: частка дітей з села, які отримують від 100 до 150 балів, завжди більша, ніж частка дітей з міста. Тобто, в нижній частині таблиці, яка є чорним кольором, переважають однозначно з усіх предметів діти з села. Коли ми говоримо «діти з села» - це означає села, селища і селища міського типу. Це за всіма предметами і навпаки, частка дітей з міста, які отримують вищі бали у проміжку між 150 і 200 балів, більша, ніж частка дітей із села. У найвищому діапазоні шкали, там, де 200 балів, перевага міста над селом зростає багатократно. Ви бачите, у скільки разів з кожного предмету. Це – реальні дані ЗНО. Коли ми проаналізували цю таблицю, були вражені цією закономірністю. Цей розрив постійно зростає впродовж останніх п'яти років.

Якщо взяти до уваги, наприклад, ситуацію, у районах міських депресивних територій, у загальноосвітніх школах, так званих «школах мікрорайону», та школах нового типу, які мають поглиблене вивчення окремих предметів, то без сумніву, там ми будемо мати теж величезні різниці.

Так само, якщо взяти до уваги різне соціальне походження батьків, зокрема, рівень їхньої освіти, то картина ще більш поглиблюється. За результатами соціологічних досліджень видно, що шанси отримати вищу освіту для дітей, чиї батьки мають низький рівень освіти, порівняно з однолітками, чиї батьки мають вищу освіту, відрізняються у сотні разів.

В усьому світі середня освіта має місію якраз цього соціального вирівнювання, цього соціального ліфту для всіх дітей, незалежно від матеріального статусу батьків і повинна створювати для них рівні умови.

Що відбувається в українській освіті? Ми маємо нерівні умови, вже починаючи з дошкільної освіти, тому що навіть при тому зростанні охоплення, яке сьогодні є, воно ще далі є недостатнє. Тут ми повинні подумати законодавчо над тим, щоб розвивати і приватну ініціативу в дошкільній освіті, аби компенсувати оці недоліки, які ми зараз маємо по охопленню дошкільною освітою. Адже сьогодні особливо на селі дитина також не може потрапити у дошкільну освіту.

Проте, загальну середню освіту безкоштовно гарантує Конституція. І що ми бачимо? З кожним роком держава перекладає на батьків все більшу частину видатків, необхідних для забезпечення загальної середньої освіти. За офіційною статистикою 2011 року домогосподарства витратили на, так звану, безкоштовну загальну середню освіту щонайменше 16,7 мільярдів гривень, це без врахування усіх неофіційних внесків батьків, які вони вкладають у безкоштовну освіту. Відповідно у школах, де батьки мають більше грошей, там є можливості для здобуття кращої якості освіти, де ні – там немає сучасних посібників, тече дах, гірша якість навчання, гірші умови праці для педагогів і менше шансів належно підготуватися дітям до продовження освіти. Таким чином, українська освіта замість того, щоб долати бідність, відтворює її.

Сьогодні при Комітеті з питань науки та освіти розробляється новий базовий Закон про освіту. Власне, ключовою метою нового законодавства є перетворити середню освіту з чинника соціальної нерівності у чинник соціального просування кожного громадянина, змінити систему соціальної сегрегації системою соціальної мобільності.

Які наші завдання на цьому шляху? Першочергово – вмотивований, кваліфікований з високим соціальним статусом вчитель. Сьогодні українська школа тримається, навіть всупереч інколи непродуманим реформам, в першу чергу на відданій праці та ентузіазмі вчителів та керівників навчальних закладів.

У провідних країнах світу вчитель належить до середнього класу і депутати першого скликання українського парламенту добре розуміли це і тому заклали до статті 57 Закону про освіту норму, згідно з якою посадовий оклад вчителя має бути не нижчим рівня середньої заробітної плати по промисловості і цілу низку інших норм. Ми сьогодні говоримо про необхідні 58 мільярдів гривень. Зрозуміло, що така одноразова ін'єкція до бюджету неможлива, але ця планка повинна бути повернена у законодавство, і має бути прийнята урядова програма поступового доведення зарплати до визначеного законодавством рівня. Така програма має супроводжуватися підняттям рівня кваліфікації педагогів, а підвищення кваліфікаційного рівня відповідатиме вагомому зростанню заробітної плати.

Ми повинні усунути наявні сьогодні обмеження педагогічної свободи вчителя. Дійшло до того, що вчителі змушені переховувати від інспекторів посібники, яких не вказано в листі міністерства. Невільний вчитель не може виховати вільного громадянина. І в новому законодавстві важливо гарантувати педагогічні свободи вчителя і захистити його від невластивих функцій, наприклад, вимушеної участі в якихось акціях чи мітингах.

Друге. Держава повинна чітко визначитися та забезпечити стандарти освіти для кожної дитини незалежно від місця проживання й майнового статусу учнів, і при цьому створити простір для виявлення та розвитку її індивідуальних здібностей. Зрозуміло, завдання дуже складне. Для цього треба в освіту інвестувати. От сьогодні оптимізація мережі навчальних закладів звелася до їх ліквідації, особливо на селі. Але діти з закритих шкіл далеко не завжди переводяться в кращі умови навчання. Чому? Бо зекономлені кошти не інвестуються в опорні школи освітніх округів. Не тому, що цього не хоче місцеве самоврядування, а тому що воно не може, бо міжбюджетні трансферти з центру заздалегідь не достатні для забезпечення функціонування навчальних закладів. Слід переглянути формулу розрахунку трансфертів та норматив на учня.

Третє. Аби збільшити фінансування освіти, нам потрібно переглянути структуру видатків і збільшити ефективність використання коштів. Частка бюджетних витрат в цілому на освіту у нас складає між 6% і 7 % ВВП, в різні роки по-різному. Це співмірно з іншими країнами. А от на загальну середню освіту в Україні виділяється з цих коштів 3% ВВП. А в країнах Організації економічної співпраці і розвитку – в середньому 4 %. Саме загальна середня освіта гарантується державою як безкоштовна, і долю фінансування на неї необхідно збільшити.

Добре, що в останні роки збільшилися обсяги централізованих державних закупівель підручників та автобусів. Проте, як використовуються ці кошти? Державна фінансова інспекція, Рахункова палата вказують на численні порушення, а споживачі в багатьох випадках незадоволені якістю закуплених матеріалів та обладнання. Ефективність використання цих коштів і якість закупівель зросте, якщо кошти будуть надходити ближче до споживача. Принаймні, до рівня органів місцевого самоврядування.

Четверте. Ми зобов'язані гарантувати доступність загальної середньої освіти. В новому законі повинно знайти місце чи окремим розділом, чи впродовж усіх розділів питання освіти дітей з особливими потребами. І саме там необхідно врахувати всі ці проблеми, з якими сьогодні стикаємося при впровадженні інклюзивної освіти та зберегти ті кращі традиції спеціальної освіти, які ми маємо в країні.

Для усіх дітей молодшого шкільного віку, початкова школа має знаходитися якомога ближче до місця проживання. Створення освітніх округів слід підкріпити добре розвиненою законодавчою базою та реальними ресурсами.

Доступність якісної загальної середньої освіти, зрозуміло, можна збільшити за рахунок впровадження новітніх інформаційних технологій, але для цього недостатньо закупити "заліза", тому що комп'ютери без програмної сучасної платформи і швидкісного підключення до Інтернету стають коштовними меблями. До мережі через усі типи з'єднання сьогодні формально підключено 45 % комп'ютерів. Тому сподіваємося, що буде виконано обіцянку Президента про повне покриття всіх шкіл широкосмуговим Інтернетом.

П'яте. Сучасний зміст освіти, який спрямований на формування компетентностей та цінностей. Усвідомлення своєї ідентичності й громадянської відповідальності, пошанування власної гідності і гідності іншої людини, вміння критично аналізувати і долати проблеми, екологічне мислення, здатність до творчості та уміння вчитися впродовж життя – це необхідні риси сучасного українського випускника, які ми маємо сформувати через оновлений зміст освіти.

Компетентнісний підхід сьогодні декларується. Проте, він має стати реальністю у всіх нових програмах, підручниках і навчальних матеріалах.

Євроінтеграція зобов'язує нас дати можливість кожній дитині при здобутті загальної середньої освіти оволодіти принаймні однією з іноземних європейських мов на рівні В-1 – незалежного користувача.

Потребує серйозного опрацювання концепція профільного навчання. Мають бути враховані нові підходи до формування мережі та переглянуто тривалість здобуття загальної середньої освіти. Якщо ми хочемо, щоб профільне навчання було у доповнення до загальноосвітньої підготовки, а не за рахунок її зменшення. Бо не можна втратити традиційні переваги нашої освіти.

Нам треба налагодити в країні сучасне виробництво навчальних посібників, переглянути наявні процедури підручникотворення. Переконана, в цій сфері потрібно більше конкуренції та прозорості.

Шосте. Треба децентралізувати систему управління освітою. Розподіл функцій має виглядати таким чином. Центральні органи влади формують політику, затверджують державні освітні стандарти з визначеними і очікуваними навчальними результатами.

Місцеві управління освіти створюють належні умови роботи. А учитель сам вирішує, як будувати навчальну програму у визначених державою рамках, методики і якими підручниками користуватися.

Сьоме. Потрібна система моніторингу і оцінювання якості освіти. І тут дозвольте наголосити, ми беремо участь у ТIMSS, але нам необхідно підключитися і до PISA. Але ще важливішими є поширити можливості зовнішнього незалежного оцінювання на усіх випускників, а не тільки на тих, які вступають до вищих навчальних закладів, аби ми мали можливість отримати реальну картину. Тому що за цими результатами, за їх аналізом стоять можливості для правильних рішень в освітній політиці. Це може робити Український центр оцінювання якості освіти, зокрема і моніторингові дослідження якості освіти. Не для усіх, а тільки на репрезентативних вибірках. Це ті дослідження, які нам допоможуть зрозуміти основні тенденції і проблеми у сфері освіти.

Саме через освіту держава проектує і формує власне майбутнє. Ми маємо перетворити школу на інструмент вирівнювання і покращення можливостей, а не поглиблення соціальної нерівності. Кожна дитина має там знайти підтримку, щоб перебороти обставини соціального походження.

Запрошую вас сьогодні до активного діалогу, до пошуків нових рішень і пропозицій до оновлення нашого законодавства.

З виступу голови Комітету з питань науки і освіти Верховної Ради України Лілії Гриневич на парламентських слуханнях «Доступність і якість загальної середньої освіти: стан і шляхи поліпшення» 23 жовтня 2013 року.

За матеріалами: Освіта.ua